Опис проекту Історична довідка
Ділянка, що розглядається в даній історичній довідці, розташована в Голосіївському районі м.Києва, на перетині вулиць Боженко і Лабораторної, охоплює територію між номерами №№ 44-56 по вул. Боженка. На даний час тут розташовані: склади господарства Київлифт-3 (№44), тимчасовий павільйон з продовольчим магазином (№46), автостоянка (№56), решта території від забудови вільна.
Відповідно до рішення Київського міськвиконкому № 920 від 116.07.1979р., розпорядження Київської міської державної адміністрації №979 від 17.05.2002р. ця територія входить в зону регулювання забудови III категорії. Згідно вказаних нормативних документів, в межах цієї зони зберігаються основні містобудівні, стильові та масштабні особливості історичної забудови; висота нових будівель регламентується висотними відмітками існуючої історичної забудови. Допускається співмасштабне нове будівництво із збереженням основних прийомів, характерних для традиційного історичного середовища, а саме: регламентація висоти, розміру, будівельних матеріалів і матеріалів оздоблення фасадів будинків та споруд, їх пластика, колірне вирішення, благоустрій та озеленення території.
Опрацьовуючи бібліографічні джерела та фонди Державного архіву м.Києва, нам вдалося прослідкувати історичний розвиток місцевості, знайти документи щодо власників та забудови кожної з зазначених ділянок починаючи з 1870-х років. Незважаючи на те, що ці матеріали досить обмежені, вони достатньою мірою характеризують територію, яка майже до середини XX ст. лишалася околицею міста і зберігала малоповерхову, переважно житлову забудову.
Місцевість на південний захід та захід від центру Києва до другої третини XIX ст. лишалася практично незаселеною. Верхнє місто обмежувалось валами Старокиївської фортеці, а вже за Золотими воротами був міський вигін для випасу худоби. Нинішня центральна міська магістраль - Хрещатик - ще на початку XIX ст. являла собою яр з ручаєм, обабіч якого стояли одноповерхові будиночки та "заїзди". В кінці Хрещатика, на Бессарабській площі, містилася застава - тут кінчалося місто і починалась поштова дорога до м. Василькова, яка звалась Васильківським шляхом. Подекуди вздовж шляху траплялись оселі обивателів, які скоріше були хуторами, аніж міськими садибами.
Інтенсивне освоєння земель в південно-східному напрямку від центру Києва пов'язане з грандіозними містобудівними заходами, що розгорнулися в першій третині XIX століття. Починаючи з цього часу Київ неодноразово відвідував імператор Микола І. "Посещения несомненно оказали большое влияние на приведение в порядок города и усиление его военного значения... Вскоре же по окончании турецкой войны, а именно в 1830г., началось возведение громадного укрепления из прекрасного киевского кирпича в Печерской части города, состоящее из нескольких цитаделей...» Будівництво фортеці, яку назвали "Новою" - на противагу Петрівській, "Старій", що існувала навколо Києво-Печерської лаври з XVIII ст., докорінним чином змінило містобудівну ситуацію. Нова фортеця охопила Печерську височину між Кловським яром на півночі, Наводницьким яром на півдні, схилами долини р. Либідь на заході та берегом Дніпра; разом з еспланадою (територією, що лишалася вільною для безпеки мешканців) її площа складала близько 1000 га. Протягом 1831-1852 рр. були зведені південно - західне Васильківське укріплення, західне Госпітальне укріплення, Лисогірський форт та низка цегляних казематових споруд. Більшість цих споруд збереглися, є пам'ятками архітектури і перебувають під охороною д е р ж а в и .
Окрім того, у 1837р. був затверджений новий генеральний план міста, авторами якого були міський землемір Л.Шмигельський, архітектори В.Беретті та Л.Станзані. Цей план передбачав розбудову не освоєних міських територій, зокрема, долини Либеді, а також злиття окремих районів - Подола, Печерська і Старого Києва - в єдине ціле. В зв'язку з тим, що значна частина Печерська відійшла під фортецю, протягом 1832-46 рр. було зламано сотні обивательських житлових будинків, перенесено в інші райони цілі монастирі, церкви, адміністративні установи. Мешканців Печерська після виплати компенсації за землю і споруди розселяли на «…свободные места по реке Лыбеди, и положили начало новой части города, получившей название Нового строения...» Пізніше, при розподілі міста на поліцейські дільниці, ця частина міської території отримала назву Либідської дільниці, або Либідської частини. Її ядром стали квартали, розплановані вздовж річки Либеді обабіч Васильківського шляху. Саме тоді утворилися вулиці Прозорівська, Предславинська, Кузнечна, Бульйонська та перпендикулярні їм - Ділова, Поліцейська, Лабораторна, Володимиро-Либідська, Німецька, Тверська, Болотна та інші.
Вулиця Бульйонська (назва походить від прізвища відомого ковбасного фабриканта К. Бульйона) пролягла від вул. Ділової і вул. Короленківської до Либідського провулку. Виникла в середині XIX ст. і складалася з двох вулиць: Бульйонської і Заводської. У 1914 – 41 роках обидві частини мали назву Бульйонської. З 1941 року отримала назву на честь героя громадянської війни В.Н.Боженка, на честь якого названо також фабрику меблів на цій вулиці.
Вулиця Лабораторна також відома з І половини XIX ст., її назва походить від артилерійської лабораторії, що розташовувалася в цій місцевості. З 1928 до 1993 року мала назву вул. Ульянових, оскільки тут зберігся будинок, в якому у 1903-1905 роках мешкали мати і сестри Володимира Ульянова. У 1993 р. вулиці повернуто первісну назву.
Вулиці Нової Забудови довго лишалися невпорядкованими, незабрукованими, що створювало великі незручності для мешканців. Так, в серпні 1865р. жителі Бульйонської і Мало-Васильківської вулиць направили в міську Думу лист, в якому яскраво змальовували ситуацію: "Постоянные дожди в продолжение Лета сего 1865 года наделали столько вреда нам домовладельцам, что мы вынуждены напомнить о своих правах иметь мощеные улицы, платя мостовой сбор более 25 лет. Бульйонская улица прорезана в левую сторону с Большой Васильковской улицы вплоть к яру, лежащему у подошвы горы, ведущей на Печерск к воєнному госпиталю... со всех почти выше лежащих улиц бежит вода и не имея правильного истокав яр, расходится по обе стороны Малой Васильковской улицы, перерезывающей Бульйонскую... одним словом при самом небольшом дожде мы все должны быть преимущественно заняты отливом воды, чтобы не допустить налиться в комнаты, а затем исправлением промоин на улице, чтобы возможно было проехать к нашим домам... Не желая подвергать более свои имущества порче, мы имеем полное право рассчитывать, что городская Дума, заботясь о благосостоянии обывателей города, сделает немедленно распоряжение о мощении Бульйонской и Мало-Васильковской улиц…" Проте грошей на мостові роботи на той час не знайшлося.
Аналогічне звернення направлялося в управу через десять років, у 1876р. Оглянувши вулицю, міський архітектор В.Ніколаєв значив, "...что мокрота и грязь Бульйонской улицы и всех окрестных улиц происходит от разлива реки Лыбеди" і для виправлення ситуації необхідно влаштування такої самої «підземної труби», як на Хрещатику, а на це потрібно 50-60 тис. рублів сріблом.
Мешканці Нової Забудови - переселені з Печерська міщани, дрібні чиновники та ремісники - були людьми без особливих статків. Садибні споруди в більшості являли собою дерев'яні будиночки або хати-мазанки під солом'яними стріхами, а вся місцевість мала вигляд передмістя з притаманним йому життєвим устроєм. Промислових підприємств тут не було, зате в багатьох дворах існувало дрібне виробництво.
Про етапи заселення долини р. Либеді один із дослідників Києва у 1880-х рр. писав: "Гораздо позже началось заселение юго-западной и западной окраин нагорного Києва ... правильное заселение этих мест, без отделения их от города, началось, собственно с 30-х годов ньшешняго столетия ... Прежде всего начал заселяться склон Старокиевской возвышенности, обращенньй к долине р. Лыбеди, это так называемая Лыбедская часть или Новое Строение. Заселение зтой части приняло сначала юго-западное направление и пределы его долгое время составляли уже заселенные части Києва... С проведением же железной дороги по долине реки Лыбеди и с устройством на Демиевке сахарного, рафинадного и некоторых других заводов, движение в этом направлений так усилилось, что почти вся означенная площадь уже заселена... Главныя улицы в этой части города: Большая Васильковская, Бульварная, Кузнечная, Владимирская, Жандармская и Жилянская". Якщо на центральних вулицях Нової Забудови - Великій Васильківській, Жилянській, Маріїнсько-Благовіщенській в останні и XIX - на початку XX ст. склалася багатоповерхова капітальна забудова, то ближче до Либеді - на Діловій, Поліцейській, Бульйонській, Лабораторній продовжували існувати малоповерхові споруди.
Приватна забудова, яка тут переважала, регулювалася правилами, прийнятими у 1861р. і поновленими у 1873р. для вулиць IV - найнижчого - розряду. Згідно з цими правилами, на вулицях IV розряду дозволялось зведення "деревянных на деревянных столбах, крытых деревом строений по фасадам без особых украшений".
Територія навколо фортеці (в тому числі - ділянки, які ми розглядаємо) за часів існування фортеці була частиною її еспланади.
Згідно з правилами, в межах еспланад не дозволялось цивільне будівництво, а поблизу їх зведення будівель суворо регламентувалось. Таким чином, розвиток Печерська та деяких районів Нової Забудови на декілька десятиліть було загальмовано. Лише 1897р., коли фортеця припинила своє існування як військова одиниця і була перетворена на склад, місцевість за лінією еспланади почала набувати міського вигляду.
Малоповерхові приватні будинки продовжували існувати на вулиці Боженко і в радянські роки. Її провінційний характер зафіксований на фотографіях, зроблених наприкінці 1970-х років відомим києвознавцем В.Галайбою.
Протягом 1980-1990-х років майже всю стару забудову вулиці було ліквідовано, головним чином, заради зведення нових кварталів по вулицях Горького та Боженка.
Архівні матеріали стосовно забудови ділянок і власників садиб, як вже говорилося, вкрай обмежені. Це дозволи на будівництво, більшість з яких було видано міською управою в 1870-ті роки, статистичні відомості про домоволодіння, плани садибних ділянок, проекти деяких споруд.
Садиба №44, за даними Державного архіву м.Києва, з 1873 року належала дружині фейєрверкера Домні Єфремовій. На той час ділянка мала площу 165 кв.саж., її забудова, як свідчить план того ж року, складалася з дерев'яних споруд. 27 червня 1873р.домовласниця звернулася в міську управу з проханням дозволити будівництво дерев'яного на п'ять вікон будинку по Червоній лінії вулиці.
За статистичними відомостями, складеними у 1884р., власником ділянки по вул. Бульйонській, 44 названий міщанин Федор Іванович Коваленко. На той час, як свідчить цей документ, під будівлями було 22 кв.саж., під двором - 143 кв.саж. Серед споруд згадується дерев'яний одноповерховий критий залізом будинок і сарай. Водопровід і газ в садибу проведені не були.
В подальшому садиба переходила до інших власників, проте архівні документи, які б містили відомості про подальшу забудову, знайти не вдалося. За даними адресних книг, у 1901-1903рр. ділянка належала Лизаветі Дмитрівні Зеле, у 1904-1909рр. - Ванді Антонівні Якушевській, у 1910-1916рр. - Іоанну Костянтиновичу Мілютіну.
Відомостей про садибу №46збереглося дуже мало. На плані Домни Єфремової 1873р. показано, що сусідня ділянка (№46)належить відставному унтер-офіцеру Семену Філіпову. За даними 1884р., садиба С.Філіпова під будівлями мала 160 кв.саж., під двором - 148 кв.саж. Водопроводу і газу не було, забудова складалася з дерев'яного флігеля і господарських будівель.
Подальші відомості є лише про власників: з 1899 по 1901р. садибою володів міщанин Пахостов І.Г., з 1901 по 1906 - Сухоруков М.А., з 1906 по 1916рр. - Журавль В.К.
Кутова ділянка №48 з 1885 по 1916рр. належала Теклі Михайлівні Кобицькій. На плані 1889р. показана дерев'яна забудова, розміщена по периметру ділянки: А - одноповерховий будинок, Б - одноповерховий флігель, В, Г, Д - дерев'яні сараї. Штриховкою показані будівлі, які домовласниця, за дозволом міської управи, збирається будувати: це прибудова до існуючого флігеля Б і новий флігель.
Наступна кутова ділянка №50 за "Статистичними відомостями" 1884р. належала Горпині Романівні Покровській. Характеристика садиби, за цим же документом, виглядала так: під будівлями - 55 кв.саж., під двором - 115 кв.саж. На ділянці: будинок критий залізом, флігель критий деревом, дерев'яний сарай, льох.
Заданими адресних книг, з 1899 по 1914рр. власником ділянки був турецький підданий Дімітріаді, у 1915-1916рр. - міщанин П.І.Сорокін.
Садиба №52 за даними 1884р. належала дворянці Зіновії Білобржевській. Під будівлями - 39 кв.саж., під двором - 126 кв.саж. Водопроводу і газу немає. Будівлі: дерев'яний критий залізом флігель, каретний сарай, стайні . В подальшому власниками ділянки були: у 1899р. - А.З.Шаргородська, у 1901-1909рр. - Сова-Совенко М.Ф., у 1912-1914рр. - Є.Шиндельман, у 1915-1916рр. –А.Антоніадіс.
Садиба №54 площею 165 кв.саж. за контрактом, укладеним з міською думою 9 липня 1874р., стала власністю міщанина Василя Котикова. План того ж року фіксує на цій ділянці лише дерев'яний сарай і одноповерховий фасадний будинок, який домовласник збирається побудувати в тому ж році.
У 1880р. В.Котиков вирішив змінити проект фасадного будинку і просить управу дозволити надбудову другого поверху над спорудою, яка вже зводиться.
В такому вигляді - двоповерховий критий залізом будинок і сарай - домоволодіння В.Котикова зафіксовано в "Статистичних відомостях" 1884р.
У 1901р. ділянка перейшла до Є.К.Толкачова, у 1915р. – до Пижикових.
Садиба №56. За купчою, складеною 27 серпня 1879р. садиба, як і сусідня, належала Василю Котикову. "Статистичні відомості" 1884р. називають власником цієї ділянки селянина М.Давидова а також стисло характеризують її стан: під будівлями - 65 кв.саж., під двором - 100 кв.саж. Серед споруд - будинок, критий залізом, флігель, сарай критий деревом.
У 1898р. садиба перейшла до міщанина Лаврентія Пахомова. В тому ж році він звернувся в міську управу за дозволом на будівництво дерев'яного двоповерхового флігеля в глибині двору. У 1899р. складені план і опис майна Пахомова: дерев'яний на кам'яному фундаменті фасадний будинок, дерев'яний одноповерховий флігель, господарчі споруди.
У 1911р. садибу придбали В.Л. і П.І.Паткевичі. У 1912р. знову булискладені план і опис майна, які фіксують таку, як і раніше, забудову. У 1914р. майно перейшло до М.Ф.Болсуновського, у 1918р. - до С.Т.Ольшевського.
Малоповерхова житлова забудова, типова для київських околиць, що склалася на вулиці Боженко наприкінці XIX – початку XX ст., практично не змінювалася до 1980-х років. В цей час старі будинки почали зноситися, на вільних ділянках виросли нові багатоповерхові житлові комплекси.
